Главная
Регистрация
Вход
Суббота
16.12.2017
23:29
Приветствую Вас Гость | RSS
Записки Птеродактиля
Сайт Ирины Гавришевой

Меню сайта

Категории
Мысли вслух [63]
Размышления о жизни и вещах, происходящих в ней.
О людях [31]
Записки птеродактиля о людях, а чаще всего больше чем просто людях, встретившихся на пути.
Мои дети [14]
Записки и прочее о моих подопечных
Родом из детства [24]
Детские воспоминания
Птеродактиль - путешественник [13]
Путевые заметки
Разное [10]
Мое - всякое и разное
Не мое [23]
Интересные статьи, притчи и т. д.
Пресса [29]
Статьи и сюжеты обо мне или со мной в СМИ

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0


Реклама

Форма входа


Поиск

 Каталог статей 
Главная » Статьи » О людях

Моим родителям - я люблю вас!

Я написала этот текст давно. Если верить ворду - в марте 2006 года. Он лежал у меня для какого-нибудь конкурса. Он казался мне весьма "проходным". Возможностью очередной раз показать свое превосходство. Но не сложилось с тематичными конкурсами. 

А сегодня у моих родителей годовщина свадьбы. И мне подумалось, что этот текст, который уже 9 лет кочует у меня с одного компьютера на другой - хороший повод просто снова сказать им о том, как я люблю их. И как много они значат в моей жизни. Я не стала его править и даже перечитывать: Я помню чувства, с которыми его писала - они правдивы и сейчас. Этот текст - не для самоутверждения. Он для того, чтобы рассказать - у меня самые лучшие в мире родители! С годовщиной вас, мои пингвины!

"Я люблю тебе, моя родино! Я люблю вас, мої батьки, мої Богом данні батьки! Зазвичай люди кажуть, що батьки дали їм життя. Ні, ви дали мені набагато більше! Ви давали мені життя багато-багато разів! Ви подарували мені увесь світ! Ви запалили у моєму серці вогонь любові, який допоміг мені пройти через усі життєві випробування.
Я люблю ваші очі: їх тепло завжди зігрівало мої серце. Їх сяйво розтоплювало лід моєї душі, давало надію. Ці вогники любові, які завжди були у ваших очах казали мені, що не важливо, яка я, чи можу я ходити, чи можу я одягтися, важливо лише те, що мене люблять і будуть любити завжди.
Я люблю ваші голоси: вони завжди підтримували мене. Де б я не була, що б не робила, голос рідної людини давав дружню і таку необхідну пораду. Ці голоси тримали мене на цім світі, коли тіло вже не мало сил жити. Ці голоси, які казали: "Не бійся, я рядом, я люблю тебе" повертали мене з полону найстрашніших снів. Вони були маяком для ураженого хворобою мозку, і я знала, що лише вони – реальність. Усі інші голоси, які пропонували мені здатися були не справжні і я гнала їх. 
Але особливо я люблю ваші усипані сивиною голови. Коли я дивлюсь на них, то бачу ту ціну, яку ви заплатили за моє життя. Перед моїми очима стають картини з мого минулого, кожна з яких викарбувана сріблом на вашому волоссі. Так, я пам'ятаю ті перші сиві волосинки. Вони з'явилися тоді, коли ви побачили мене – вашу дочку, на милицях. Тоді та сивина була такою помітною на темному волоссі. Я пам'ятаю ось це пасмо сивого волосся на голові моєї матері. Це відбиток довгих місяців у лікарні поряд зі мною. Це біль відчуття розгубленості від того, що твоя дочка стала інвалідом, а ти нічого не могла з цім зробити. Цей самий період и ті самі почуття залишили сріблястий слід і на волоссі батька. Батька, який так хотів дочку, який так радів її появі, і звичайно подумки малював для неї гарне й щасливе майбутнє. Ні, ця сивина на твоїй, батько, голові не від розчарування. Це відображення того, що одного дня усі твої мрії про звичайне щасливе життя дочки рухнули, рухнули раз і назавжди.
Я пам'ятаю як сиві волосинки у тебе, мамо, стали з'являтися з кожним днем. Це були дні безперервної боротьби за мене, за моє життя. Ці дні складалися з безлічі надзвичайно напружених годин, коли від тебе залежало так багато, але реально могла зробити ти так мало. Але ти робила! І здавалося що зовсім не втомлюєшся... лише сивого волосся ставало все більше. І разом з тобою на очах сивів батько. Від того, що найдорожче, що він мав – родина, була під загрозою. Від того, що він, хоч як не хотів, але не міг віддати своє здоров'я своїй вмираючий дитині. І нанизувалися сивими волосками усі ті молитви, що він возносив Богу, благаючи зберегти мене.
Так, я пам'ятаю, як ледь упізнала вас, мої батьки, коли вийшла з коми. У самому страшному сні я не можу уявити, що ви пережили за ці місяці. Але усе це читається по вашій сивині. Ось у тебе, мамо, отут, на скроні усі ті пісні, які ти співала мені. Мені, яка ховалась десь глибоко у хворому тілі. Мені, яка не відгукувалася на твій голос, яка не відкривала очі, хоч як ти про це не благала. Але ти сиділа і співала моїх улюблених пісень. Ти читала мені книжки й газети, ти розмовляла зі мною. І тобі було все рівно, що лікарі поміж собою хитали головами і казали один одному: "Бідна мати. Ну нехай порозмовляє, якщо їй так легше. Хай співає, якщо не розуміє, що її дитини вже давно нема, а є лише це хворе і приречене тіло". Ти не думала про це, ти хотіло одного – достукатись до мене і вмовити повернутися до тебе. І врешті-решт ти довела, що лікарі помилялись. Ти повернула мене. Якою ціною? Ти й зараз зафарбовуєш те волосся, що майже все посивіло за декілька місяців і не вважаєш, що заплатила забагато. Бо для тебе нема неприйнятної ціни, якщо мова йде про моє життя.
А ось на волоссі батька зовсім інша історія про ті самі місяці. Ось той страх, панічний страх що ось зараз задзвонить телефон і життя втратить сенс. Ось ті напружені години очікування телефонного дзвінка за розкладом – два рази на тиждень. І хоча ти знав, що почуєш ті самі слова "Тяжко. Тримаємось", але ждав цього дзвінка щоб спробувати по інтонації, по якимось невловимим коливанням голосу мами зрозуміти, що там, за 800 км від тебе, коїться. А ось сріблястий слід від поїздки до мене. Це була радість – через 3 місяці побачити свою дитину. Це був страх, бо ніхто не знав, що цю дитину чекає завтра. Ость ті дві ночі, які ти провів біля мене. Тобі було куди піти відпочити, але ти сидів поряд і дивився на мене сплячу. Що ти в той час думав? Я не знаю, ти ніколи не казав... Але здається мені, що ти намагався увібрати у себе, запам'ятати якомога більше, на випадок якщо... саме це "якщо" зробило тебе сивим.
Кожна сива волосина на ваших головах – моя провина. Ви віддали мені не тільки колір волосся, ви віддали мені своє здоров'я, благополуччя. Ви не жаліли для мене нічого. Чи зможу я колись вам віддячити за це? Ви кажете, що вже отримали відсотки з усього того, що вклали в мене. Ви кажете, що ви не жалієте про те, від чого відмовились заради мене, що моя усмішка, мої слова – найдорожча плата за усі ваші героїчні вчинки. Може кажете це щоб заспокоїти мене? Щоб я не почувалась винною? Ні, навряд. Бо це ж ви навчили мене тому, що родина – це святе. Родина – це не лише кілька людей пов'язаних генетично, це невеличкий світ, де повинна панувати любов, взаєморозуміння, довіра і самопожертва. Ви не лише словами, а й власним прикладом навчили мене головному – якщо у родині панує любов, то зло тут безсиле. Від світла такої любові відступає навіть смерть!
Зараз я кожен день кажу вам про те, як люблю вас. Я готова казати це увесь час, бо це є правда. І у своєму житті найбільше жалкую про те, що раніше не знаходила часу сісти коло вас, притулитися і тихо-тихо прошепотіти "Я люблю вас!"."

P. S. Присмотревшись к картинке, поняла, что это не два взрослых пингвина, которые празднуют очередную годовщину, а два пингвиненка. Мы с Сережкой. Всегда согретые вашим пингвиньим теплом 




Категория: О людях | Добавил: Irinka (07.02.2015) | Автор: Ирина Гавришева
Просмотров: 1611 | Теги: мои пингвины | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Банеры

Тэги
LQTS (1)

Наполнение и администрирование - Ирина Гавришева
Перепечатка материала только с разрешения автора (контакты)