Цього дня прийнято озвучувати проблеми людей із обмеженими можливостями, а також те, що вже зроблено для їхнього розв’язання. Звичайно, про це говорять посадовці. А що думають про своє життя та на що сподіваються самі інваліди у своє «професійне» свято?
ДЕНЬ ОБУРЕННЯ
У більшості молодих візочників, із якими мені довелося спілкуватися, 3 грудня — Всесвітній день інваліда — не викликає нічого, крім обурення. Адже у своєму інтерв’ю посадовці часто відверто лукавлять, у тому числі, посилаючись на нестачу коштів. І у звичайної людини створюється враження, що інваліди у нас забезпечені майже всім, а якщо збільшити фінансування, то за рік-два в нас взагалі все буде, як на заході. А візочники знають, що на 80% справа не у фінансуванні, а у ставленні людей до інвалідів.
— Важко, коли твої можливості обмежує хвороба або травма, але по-справжньому образливо, коли ще більше обмежує байдужість людей, — говорить Олександр із Севастополя. — Образливо, коли в місті проводять реконструкцію тротуарів, повністю їх замінюючи, але при цьому не роблять опущені брівки. Адже тут справа не у фінансуванні — все одно ж усі міняють. Тут справа в тому, що чиновники просто забувають про потреби інвалідів. У скількох законах і указах у нас прописана обов’язкова адаптація всіх приміщень, що будуються, та реконструйованих під потреби маломобільної групи населення? У багатьох! А як часто ці закони виконуються? У скількох щойно відкритих магазинах є пандуси? Чому місцева влада може зобов’язати бізнесменів викладати навколо свого магазина тротуарну плитку, але навіть центральна влада не може змусити їх виконувати норми закону щодо адаптації приміщень у відповідності з потребами візочників?
Дійсно, чому? Чому міськархітектура приймає об’єкт, який не відповідає вимогам доступності? Невже просто забуває про закони, які гарантують безбар’єрне середовище? Або свідомо їх ігнорує? Чому навіть ті пандуси, які виробляються, не відповідають ніяким нормам і стандартам?
Олександр — активний учасник руху інвалідів за доступне середовище. І як це не парадоксально, але більше розуміння він знаходить у бізнесменів-власників магазинів, аніж у представників держструктур. Наприклад, буквально після другого звертання до одного продуктового магазина було зроблено з’їзд. Тепер Олександр постійно відвідує цей магазин. А ось із поліклінікою війна щодо облаштування пандусом хоч би одноповерхового корпусу триває вже не один місяць. І поки що безрезультатно. Із працівниками соцслужб також доводиться спілкуватися на вулиці: встановлений пандус абсолютно не придатний для використання, навіть із сторонньою допомогою.
«АКТИВОК» НЕМАЄ І НЕ БУДЕ!
— Обурює ситуація з візками, що склалася в Україні, особливо в малих містах, — розповідає Ростислав з Луганської області. — Я стояв в черзі на візок активного типу, який був мені просто необхідний для навчання у ВНЗ, більше року. Й так і не дочекався. Мені видали звичайну кімнатну модель зі словами — «Беріть, що дають, «активок» немає і не буде!». Чому немає та не буде? Адже на складі заводу, який їх виробляє, лежить кілька десятків штук різних моделей! У великих містах інваліди отримують «активки» протягом трьох днів — зібрав необхідні довідки, поїхав і забрав. А в нас соцзабез їх просто не замовляє! Беруть найпростіші моделі та всім (незалежно від потреб) видають однакові. Адже «активка» надає таких можливостей! Вона легка, в ній можна підіймати інваліда по сходах, та і за наявністю відповідних навичок люди можуть самі підійматися в колясці по сходинках!
У результаті для того, щоб навчатися у ВНЗ, Ростиславові довелося купувати активний візок самому. Через рік безплідної боротьби за порівняно дешеву модель візка, Ростислав уже і не мріє отримати від органів соціального захисту необхідний йому для самостійного життя візок із електроприводом.
Зважаючи на оповіді інших жителів невеликих міст, справи з візками майже скрізь є незадовільними.
— По телевізору іноді гордо доповідають, скільки колясок видали інвалідам, але не уточнюють, наскільки ці візки відповідають потребам інвалідів, і про якість того, що видають, умовчують — скаржиться Сергій із Київської області — Мені «активку» також не видали з коментарем «немає і не буде. Можете чекати до нескінченності!». А ту кімнатну, що видали... я тиждень не міг зрозуміти чому у мене штани на колінках чорні. А потім зрозумів — обручі на колесах алюмінієві та, судячи з усього, нічим не покриті. Тому алюміній бруднить руки, а руки, відповідно, забруднюють усе, до чого торкаються. Про те, що візок на всіх з’єднаннях хитається, а під час їзди деренчить, я вже мовчу. Невже візок має бути таким?
МАЛІ ЗАСОБИ РЕАБІЛІТАЦІЇ Є, АЛЕ...
У обласному відділенні соцзабезу одного з обласних центрів на складі лежить ціла гора «малих засобів реабілітації». Різноманітні поручні, сидіння у ванну, прикроватні столики — все це є, отримати безкоштовно досить легко. Є лише одне «але» — абсолютна більшість інвалідів не знають про те, що ці малі засоби реабілітації існують! У районних відділеннях органів соціального забезпечення немає каталогів реабілітаційного обладнання, соціальні працівники абсолютно не розбираються в потребах конкретних груп інвалідів і реабілітаційній техніці. Для того, щоб отримати те ж сидіння у ванну, потрібно в заяві написати його модель (інакше можуть видати невідомо що). Звідки інвалід має знати модель того, чого він в очі не бачив?
ПАНДУС Є — НАВЧІТЬ НИМ КОРИСТУВАТИСЯ
Київ, Український дім... Збоку від центрального входу облаштовано пандус, що відповідає всім західним стандартам. А далі? Щоб добратися до ліфта, потрібно спуститися на 7 сходинок униз, а потім піднятися на 3 сходинки вгору. На сходинках лежать швелери, дно яких чогось вистелено лінолеумом. Кут нахилу такого «пандуса» — близько 45 градусів. Цікаво, ті, хто робив цей пандус, робили спробу, нехай не самі, заїхати на колясці по ньому або хоч би завезти інвалідний візок з дорослою людиною?
Знову таки обласний центр, райвиконком... основний вхід — 12 сходинок. Очевидно, на колясці не подолати. Збоку двері, якийсь службовий вхід. До нього — пандус (про те, що він відповідає нормативам лише за кутом нахилу, можна навіть не згадувати). На дверях напис «Вхід-вихід для людей з обмеженими фізичними можливостями». І... двері зачинені на ключ зсередини, на дверях зовні немає навіть ручки, біля дверей немає дзвінка. Запитання — як скористатися цим входом-виходом людям із ОБМЕЖЕНИМИ фізичними можливостями?
Крим... районне відділення пенсійного фонду. Ганок — 5 сходинок. На них встановлені два швелери (люблять у нас так ось легко розв’язувати проблеми доступності). Встановлені на відстані метра один від одного. Ширина абсолютної більшості колясок — 60— 70 см. Тоді чому метр? Напевно, тому, що в нормативах з безбар’єрного доступу вказано, що ПАНДУС повинен бути шириною не менше метра. Люди, які укладали ці швелери, навіть не подумали, що пандус і два швелери — абсолютно різні речі.
ЧОГО БАЖАЄМО? РОЗУМІННЯ!!!
Запоріжжя... згідно із законом інвалідові належать два візки: кімнатний та прогулянковий. Прогулянковий — це скоріше за все важільний (величезний і неповороткий, користуватися в будинку практично неможливо). Запасні візки (у випадку поломки) не передбачені. У візка молодої дівчини, яка вчиться в університеті, починає відвалюватися колесо... Природно, це становить загрозу для її здоров’я та робить поїздку до ВНЗ небезпечною. Вона дзвонить до соцзабезу за порадою — що робити. Далі триває приблизно такий діалог:
— Так яким чином приходити — візок на ходу розлітається? І як до вас потрапити? Ви ж знаходитеся на другому поверсі?
— Отже так, ну добре, тоді нехай ваші рідні привозять візок на завод у ремонт. За два тижні полагодять.
— А як ці два тижні пересуватися? Адже іншого візка у мене немає !
— То що ми можемо вдіяти?
І про подібні речі можна говорити і говорити. Кожний інвалід, який бажає бути активним, кожен день стикається з десятками виявів дискримінації: висота розташування таксофонів і поштових ящиків, вузькі проходи в супермаркетах... Але чого ж більше за все не вистачає інвалідам?
— Розуміння з боку здорового світу, — так відповідають майже всі візочники.
Їм не вистачає толерантного ставлення здорових людей: щоб на вулиці візочника не супроводжували жалісливим поглядом, щоб у ВНЗ не говорили «А навіщо тобі вчитися, ти ж — інвалід!». І щоб роботодавці не відмовляли в роботі гарному фахівцеві на візку лише тому, що для його потреб необхідно переобладнати робоче місце...
— Безумовно, зміни на краще є, — розповідає Ірина із Запоріжжя. — Молодь вже здатна сприймати мене абсолютно нормально, не ставити нетактовних запитань, не виявляти зайвої, нав’язливої турботи. Наприклад, коли я ходила на концерт «Океану Ельзи», то була вражена тим, що на мене по суті ніхто не звертає уваги. Досить незвичайне відчуття, оскільки звикла чути за спиною шепіт «Ой, така молода, а у візку». Але, на жаль, ці зрушення в кращий бік проходять дуже повільно та значно відстають від потреб візочников.
У статті я свідомо використала «некоректне» слово «інвалід». Використала, оскільки більшість візочників самі себе, так і «братів за нещастям», так називають. А про «політкоректне» формулювання «людина з обмеженими фізичними можливостями» говорять наступне: «Як не назови, а в моєму випадку це нічого не змінить. Так і про зрілість суспільства свідчить не те, як воно називає інвалідів, а наскільки воно адаптує навколишнє середовище під їхні потреби».
