Главная
Регистрация
Вход
Пятница
17.11.2017
18:43
Приветствую Вас Гость | RSS
Записки Птеродактиля
Сайт Ирины Гавришевой

Меню сайта

Категории
Мысли вслух [63]
Размышления о жизни и вещах, происходящих в ней.
О людях [31]
Записки птеродактиля о людях, а чаще всего больше чем просто людях, встретившихся на пути.
Мои дети [14]
Записки и прочее о моих подопечных
Родом из детства [24]
Детские воспоминания
Птеродактиль - путешественник [13]
Путевые заметки
Разное [10]
Мое - всякое и разное
Не мое [23]
Интересные статьи, притчи и т. д.
Пресса [29]
Статьи и сюжеты обо мне или со мной в СМИ

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0


Реклама

Форма входа


Поиск

 Каталог статей 
Главная » Статьи » Мысли вслух

Медицині потрібні ноги

Що потрібно, щоб стати студентом медичного ВНЗ? Кожен відповість по своєму: гарний атестат, знання, гроші, зв'язки... И мабуть буде правим, але лише частково. Бо найголовніше, що повинен мати майбутній студент-медик – це здорові ноги. Тому ідучи до лікаря, ви можете бути впевненим лише у одному – що його ноги нормально функціонують, а решта – вже як пощастить.

Прожити половину свого життя у інвалідній колясці... насправді це не так складно і жахливо, як здається оточуючим. Є час пристосуватися і навчитися робити майже все, але по іншому. Є час навчитися жити звичайним, повноцінним життям з однією невеличкою поправкою – ти пересуваєшся штовхаючи колеса коляски. І все, у всьому іншому ти такий самий як інші, у томи числі інтелектуально. Але нажаль, так вважають не всі... У лікарів, у держави на це "трошки" інший погляд.

Для мене особисто ця історія почалася трошки більше року тому, але її витоки у далекому 1976 році. Саме тоді з'явилася критична маса інвалідів, яка прагнула активного життя, прагнула освіти і роботи. І саме тоді Мінздрав разом з Міносвіти тоді ще Радянського Союзу великодушно дозволив інвалідам навчатися деяким спеціальностям. Саме деяким... перелік дозволених для колясочника професій складався аж з 4 пунктів: економіка, юриспруденція, освіта, мистецтво. І все! Бути журналістом, перекладачем і т. ін. людині на колясці було заборонено. Ви спитаєте яким чином цей наказ 1976 року стосується людей зараз? Стосується, та ще й як, бо цей наказ досі діє. І саме згідно з ним декілька сотень інвалідів щороку відправляють вчитися на бухгалтера без можливості подальшого працевлаштування. Ні, звичайно, відправляють не всіх, а лише тих, хто мав нахабство сунутись у "елітні" ВНЗ. Наприклад у медичний...

Ви бачили колись вираз обличчя людини, що побачила якусь бридку комаху? Десь таке обличчя і було у ректора Запорізького медичного університету, коли я зайшла у його кабінет. Ну не зовсім зайшла, правильніше сказати заїхала, але зрештою... 

- Таким як ви тут не місце – одразу попередив мене ректор. 

- Яким таким?

- Ну таким – ректор бридливо показав на мою коляску.

- Цікаво чому?

- Тому що ми випускаємо лікарів, а ти... – і знову погляд як на комаху, яка ще й має нахабство сперечатися.

Так почалася моя війна з медичним університетом, з міністерством охорони здоров'я, з самою системою... Війна, яка тривала декілька місяців. Нажаль... згідно того самого наказу я не мала права навіть подати заяву на вступ, я не мала права взяти участь у вступних екзаменах... зрештою, я не мала ніяких прав. Лише гарантоване Конституцією право на освіту, але зрештою, кого цікавить що там гарантовано тією Конституцією?! Коротше, прорватися у жаданий медичний ВНЗ, випускні тести з якого я вже зараз складаю на 72%, коли мінімально потрібні 45,5% , не вдалося. З запропонованих спеціальностей в мистецтво, у вигляді балету, йти чомусь не захотілось... Дивно, чи не так, бо це ж мені дозволено?! Вчитель... ну було б десь як у казці про Білосніжку та гномів – усім класом діти б затягували мене разом з моїм залізним конем на потрібний поверх... звичайно чому б ні, але дітей стало шкода... Тому вирішила я не марнувати свій час і державні кошти на освіту балерини на колясці і пішла працювати. Працювати волонтером у лікарні з онкохворими дітьми.

Пошук спонсорів, листування з клініками з усього світу, пошук та закупівля потрібного обладнання. Дивно, але лікарі відділення не гидували брати обладнання, знайдене і куплене інвалідом. І діти не гидують залізти до тьоті Іри на коліна (благо тьотя Іра все рівно сидить і з дитиною на колінах може навіть обійти пів відділення). Та й батьки хворих дітей жодного разу не відмовились від моєї допомоги через мою інвалідність. Можна сказати, що працюючи там, я згадую про свій особливий засіб пересування лише коли створюю затор у вузькому коридорі. 

За цей рік, що пройшов з моменту відмови взяти мене до ВНЗ було декілька перемог у національних конкурсах, була учать у семінарах, тренінгах, школах... Були (і є) одночасно дві роботи, на одній з яких ніхто навіть не здогадується про мою інвалідність і запитує як зі звичайної людини. Лише мрія стати дипломованим лікарем так і залишається нездійсненою... Бо, держава прописує у законах рівні права для людей з обмеженими фізичними можливостями (жахливий за довжиною синонім слова "інвалід", біч журналістів), але зрештою, продовжує відноситись до нас як до калік. І доти, доки таке ставленні буде продовжуватись, медицині, та іншим наукам будуть потрібні не голови і, навіть, не руки – їм будуть потрібні здорові ноги. Напевно це й є головний критерій спеціаліста...







Источник: http://журнал "Я - студент"
Категория: Мысли вслух | Добавил: Irinka (05.01.2008) | Автор: Ирина Гавришева W
Просмотров: 992 | Теги: инвалидность, не ту страну... | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Банеры

Тэги
LQTS (1)

Наполнение и администрирование - Ирина Гавришева
Перепечатка материала только с разрешения автора (контакты)